Я Пірат і я роблю все, щоб українська мова дійсно стала державною в Україні.
Я виріс в російськомовній родині і в російськомовному оточенні. Коли у дев'яностих роках я виконував комерційний проект для канадців, то я був щиро здивований тому, що діаспоряни не розуміють російської. В той час не було мовного протистояння і це не було їх принциповою позицією.

Для мене не було важко читати українську, спілкуватися зі співрозмовником, який говорив українською. Але писати та говорити українською я майже не міг. Я завжди відповідав російською. Через три місяці після початку проекту, я вільно спілкувався і вся звітність від мене була українською мовою. Перейти на українську мову - це  було зовсім не важко. Але проект з канадцями закінчився і в столиці України у мене зникла необхідність спілкуватися українською мовою та використовувати її.
Знову все почалося у 2012 році, коли я увійшов до складу виконкому Комітету захисту української мови. В час утисків української мови і активному просуванню з боку Табачника російської мови це був свідомий крок, це була реакція на насилля з боку держави — мені нав'язували мову іншої країни, на мене намагалися впливати прищеплюючи цінності іншої країни, прищеплюючи ідеологію якої я не сприймав. Доволі довгий час я був єдиним російськомовним членом виконкому і це нікого не бентежило, це не було проблемою. Ми всі разом намагалися просувати українську мову, не дивлячись на шалений спротив державних структур. Через деякий час я розпочав спілкуватися українською з колегами, але у побуті, в публічному просторі я залишався російськомовним. Тільки після Майдану я остаточно перейшов на спілкування українською мовою.
Вступ вийшов довгим. :)
Після прийняття Київрадою у першому читанні постанови щодо використання української мови у публічній сфері здійнявся ґвалт — зараз війна, зараз не час, це розірве країну, тепер виберуть регіоналів, ... В дійсності, постанова містить декілька норм, які наближають українську мову до статусу державної,  не утискаючи права інших мов та національних меншин.
В одному із коментарів до мого посту мене запитали: “До речі - як таке обмеження в обміні інформацією в місцях громадського користування збігається із ідеологією Піратів?”. Перше питання, яке у мене виникло — а де обмеження прав? Постанова має рекомендаційний характер і не містить будь яких репресивних норм. Так чому виникає думка, що пріоритет у спілкуванні державною мовою є утиском чиїхось прав? Як на мій погляд, то це природно - знати та використовувати державну мову. Чому противники цієї постанови не звертають уваги на те, що не спілкування зі мною державною мовою є порушення моїх прав? Чому це залишається для них непоміченим? Свого часу Бакунін дуже влучно сказав - “Моя свобода закінчуються там, де починається свобода інших”. Саме так я ставлюся до цього питання як пірат.
Є багато захисників тих, хто не знає (а скоріше за все не бажає знати) українську мову - “так что, их теперь всех уволить надо?!”. Так, на місці власників я би їх звільнив. Тут я погоджуюсь з Олегом Скрипкою - людина, яка не спромоглася вивчити українську мову,  живучі в Україні, має низький рівень IQ. І навіщо власникам такі працівники? А у випадку, коли людина живе в Україні і принципово не бажає вивчати чи спілкуватися державною мовою, то вона становить певну загрозу для стабільності бізнесу, тим паче під час війни з росією.
Для мене спілкування українською мовою в Україні є необхідністю. Сьогодні, коли російська мова є реальною зброєю агресора - ми не можемо не зважати на це, ми повинні використовувати всі можливості для захисту своєї країни. І на моє глибоке переконання, українська мова є саме тією зброєю, яка допоможе нам перемогти.
Чи буде через деякий час українська мова поширена у публічному просторі чи ні, чи переможемо ми у війні з росією — залежить виключно від нас.